Iоан Скот Ерiугена

3.3.2 Iоан Скот Ерiугена.

Iоан Скот Ерiугена (810 - 877 р.р.), котрий переклав на

латину знаменитi 'Ареопагiтики' i коментарi до них

вiзантiйського мислителя Максима Сповiдника, репрезентує

освiтницьку тенденцiю в середньовiчнiй фiлософiї.

Ерiугена в своєму вiдомому трактатi 'Про роздiлення

природи' змальовує свiтовий космiчний процес, який почи-

нається (у неоплатонiстськiй манерi) з 'першої природи',

представленої абсолютною 'божественною єднiстю'. Остання по-

роджує еманацiю ('другу природу') - божественний Розум, Ло-

гос, 'син божий'. 'Роздiлення природи', яке починається на

цьому рiвнi, представлене тут безтiлесними родовими та видо-

вими iдеями. 'Третя природа' - свiт конкретних чуттєвих

предметiв. Одиничне, iндивiдуальне є 'нестiйким буттям',

котре неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову

- це 'четверта природа', що непомiтно знову перетворюється у

'першу'.

Центральним у космiчному процесi, по сутi, виявляється

людство, людина. Принаймнi саме її грiхопадiння призводить

до роздрiблення буття на одиничне, а необхiднiсть спокути

визначає повернення до божественної єдностi 'четвертої при-

роди'. Ерiугена вважає, що найважливiшим шляхом пiзнання

iстини є шлях пiзнання i любовi до людської природи.

 3.3.3 Ансельм Кентерберiйський.

Ансельм Кентерберiйський (1033 - 1109 р.р.), котрий був

Кентерберiйським архiєпiскопом, сформулював знамените 'онто-

логiчне доведення буття Бога'.

Керуючись схоластичним принципом 'не для того мiркува-

ти, щоб вiрити, а вiрити, щоб зрозумiти', прагнув максималь-

но перетворити логiку на суто 'формальну' (байдужу до

змiсту), технiчну дисциплiну, яку ми знаємо сьогоднi як

'формальну логiку'. Виходячи з такого розумiння дiалектики i

взагалi фiлософiї, Ансельм дiйшов висновку, що Бог iснує,

оскiльки iснує поняття найвищої, максимально досконалої

iстоти. Дане доведення може набути рис переконливостi лише в

рамках такої традицiї мислення, яка започаткована саме Пла-

тоном i Августином - уявлення про об'єктивне iснування за-

гальних понять ('унiверсалiй', як їх iменували в середнi

вiки). Така позицiя отримала назву реалiзму (оскiльки виз-

нається реальним iснування 'унiверсалiй', чогось загально-

го). Реалiзм визнає, що Бог створив iдеальнi, загальнi,

унiверсальнi предмети, вiд яких утворилися одиничнi речi,

якi в порiвняннi з iдеальними, унiверсальними мають безлiч

вiдмiнностей, але сутнiсть яких полягає саме у схожостi з

унiверсальними формами, у наближеннi до найдовершеннiшого.

3.3.4 Росцелiн.

Канонiк Росцелiн (1050 - 1120 р.р.) на противагу ре-

алiзму висунув учення номiналiзму, що носило опозицiйний ха-

рактер. Це вчення твердить, що 'унiверсалiї' є лише iменами,

номiналiями, назвами. Насправдi ж реально iснують лише оди-

ничнi речi.

Полемiка мiж реалiстами та номiналiстами стала визна-

чальною для всiєї подальшої iсторiї середньовiчної фiлософiї.

Реалiзм настоював на iстотностi реальностi саме єдностi

'триєдиного Бога'. Номiналiзм справдi реальними вважав 'ли-

ки' ('iпостасi' Бога) трiйцi. Обидва напрямки спиралися на

рiзнi роздiли святого Писання - Старий i Новий Заповiт. Так,

в Старому Заповiтi творення Богом свiту вiдбувається через

безпосереднє утворення буття, вiд якого пiзнiше народжується

слово: 'I створив Бог свiтло, i сказав - це добре'. В Новому

Заповiтi - 'I сказав Бог - хай буде свiтло, i виникло

свiтло'.

Реалiсти, кажучи про єднiсть 'божественної трiйцi',

вiдстоювали, по сутi, традицiйну об'єктивно-iдеалiстичну те-

зу про незалежне вiд матерiально-чуттєвого свiту iснування

iдеальних, загальних понять - 'унiверсалiй', тим самим нада-

ючи останньому статус єдино справжньої реальностi. Щодо

послiдовникiв Росцелiна, то вони, твердячи саме про ре-

альнiсть iснування лише одиничного, iндивiдуальних окремих

речей, iпостасей трiйцi, пов'язували реальне iснування лише

з чуттєво-конкретним iснуванням iндивiдуальних об'єктiв.

3.3.5 П'єр Абеляр.

Полемiка мiж номiналiстами та реалiстами проходить че-

рез весь перiод зрiлого середньовiчного суспiльства, набува-

ючи то бiльш рiзких, то бiльш прихованих форм компромiсу,

як так званий 'концептуалiзм'. Позицiї останнього були впер-

ше сформульованi видатним мислителем середнiх вiкiв П'єром

Абеляром (1079 - 1142 р.р.).

Характерною рисою абелярiвського типу фiлософствування

було повернення до авторитету розуму як iнструмента та кри-

терiю в пошуках iстини. Провiдний у фiлософсько-теологiчних

пошуках принцип середньовiччя - пiдпорядкування розуму вiрi,

в дослiдженнях Абеляра починає трактуватись вiдмiнним вiд

попередникiв чином - як пiдпорядковане зрозумiлим освiченим

та простим людям формам, а не тiльки тезовим висловленням.

Абеляр наполягає на рацiонально-доказовому сприйняттi

iстини, оскiльки її необхiдно людинi не тiльки сприймати,

але й вмiти захищати. Послiдовно проводячи рацiоналiстичний

аналiз теологiчної лiтератури, Абеляр знаходить численнi су-

перечностi, а то й просто помилки не тiльки у авторитетних

церковних авторiв, але й в самому святому письмi. Цi моменти

були вiдображенi ним у книзi 'так i нi'. Така спроба

рацiоналiстичного захисту християнського вчення призводила

до критичного аналiзу останнього. Христос витлумачується ним

як втiлення божественного розуму, чому вiн дiйшов висновку,

що необхiдно ототожнити поняття 'християнин' i 'фiлософ',

зрiвнявши фiлософiю та теологiю. Самого засновника христи-

янства Абеляр потрактовує як фiлософа-рацiоналiста, котрий

вербує своїх прихильникiв невблаганною силою логiчних аргу-

ментiв. Така iнтерпретацiя нiяк не сполучувалась з тра-

дицiйним тлумаченням Христа i тому, природно, викликала зви-

нувачення у єресi.

Надаючи рацiоналiстичного тлумачення теологiї i тим са-

мим самоцiнностi людського розуму, Абеляр формулює iдею ав-

тономiї (по вiдношенню до 'божественної любовi' - i 'благо-

датi') моральних (добрих i злих) вчинкiв людини. Принципова

автономiя розуму i совiстi створювала теоретичнi засади

рацiоналiстичної альтернативи офiцiйнiй схоластичнiй орто-

доксiї.