Арiй

3.2.6 Арiй.

Арiй продовжував традицiї боговчення Оригена, нама-

гався внести в християнство логiчнi принципи доказу, перш за

все у вчення про Бога-отця та Бога-сина. Оскiльки останнiй,

згiдно з Писанням, народжений Богом-отцем, а тiдьки верхов-

ний Бог являє собою вiчну iстоту, то Бог-син не може бути

повнiстю рiвним йому. Тим самим Iiсус проголошується Арiєм

не єдиносутнiм з Богом-отцем, як на цьому наполягала

бiльшiсть священникiв, а лише подiбносутнiм. Хоча i Христос

i не позбавлявся цим твердженням божественної природи, але в

якiйсь мiрi наближався до мiнливих речей та iстот свiту тва-

ринного i, як вважалось бiльшiстю церковних iєрархiв, втра-

чав значну частину свого божественного авторитету (а разом з

цим, вважали церковники, падав i їх авторитет).

Навколо цього питання християнської теологiї розгорну-

лася запекла боротьба представникiв пануючої церковної

верхiвки проти послiдовникiв Арiя. Вплив останнiх був досить

значним у Олександрiї та Єгиптi, розповсюдився пiзнiше i на

iншi країни. До арiанства примикало багато християн, що були

невдоволенi зростаючим деспотизмом офiцiйної церкви, яка

освячувала ще бiльший деспотизм iмператорської влади. На

Нiкейському соборi 325 р. перемогла антиарiанська лiнiя. Це,

зокрема, пояснюється тим, що її рiшуче пiдтримав iмператор

Костянтин. Не вiруючи у християнство i не вдаючись до знання

богослiв'я, Костянтин мав потребу у єдинiй, монолiтнiй

церквi, а не в церквi, що руйнувалась чварами, боротьбою

рiзних угрупувань. Арiани були вiдлученi вiд християнської

церкви, а для закрiплення переваги над ними виробили знаме-

нитий нiкейський символ християнської вiри: 'вiрую в отця, i

в сина, i в духа святого'. Головним його змiстом було засуд-

ження того, що отримало пiзнiше назву субординацiоналiзму,

тобто пiдпорядкування Бога-сина Боговi-отцю, бо ставило пiд

сумнiв повноцiннiсть божественного втiлення Христа, а разом

iз цим - i вiру в єдинорятiвну роль християнської церкви.

3.2.7 Афанасiй.

Афанасiй (295 - 373 р.р.) був спочатку дияконом та

таємним писарем єпископа, потiм наступником померлого

Олександра, патрiарха Олександрiї; вiдстоював класичну для

християнства позицiю про єдиносутнiсть Сина Божого з Бо-

гом-отцем. На соборi в Нiкеї, скликаному в 325 р. iмперато-

ром Костянтином, погляди Афанасiя зiткнулися у суперечцi з

поглядами Арiя. Собор схилився до того, що Бог-отець та

Бог-син мають єдину сутнiсть. Проте спочатку перемога Афа-

насiя була вiдносною. У схiднiй частинi церкви панував

арiанiзм, а германцi, насамперед готи та iншi (окрiм

фракiйцiвв), також були арiанцями. Тiльки пiсля смертi Афа-

насiя, у 380-381 р.р., синодом була пiдтверджена теза про

єднiсть Бога-отця та Бога-Духа Святого, яка стала основним

церковним законом. До беззаперечного виконання був прийнятий

догмат про триєдинiсть Бога. Цим завершувався процес форму-

вання християнського монотеїзму у боротьбi з язичництвом,

полiтеїзмом. Германськi народи вiдвернулися вiд арiанства до

католицизму тiльки у YI-YII ст.ст.

3.3 Схоластика.

3.3.1 Загальна характеристика схоластики.

Ще у кiнцi Y - на початку YI ст. склалася система

освiти середньовiччя. В школах викладання будується

вiдповiдно системi 'семи вiльних мистецтв', але в обмеженому

виглядi - трьохдорiжжя, чотирьохдорiжжя. Саме в цих школах

зароджується система середньовiчної фiлософсько-теоретичної

думки - схоластика (школа). Трохи пiзнiше, у XII ст., вини-

кають першi унiверситети, на базi яких схоластика набуває

класичного виду.

Схоластика - це тип релiгiйної фiлософiї, для якого ха-

рактерне принципове панування примату теологiї над усiма

iншими формами пiзнання, знання. Витоки схоластики можна

знайти у пiзньоантичнiй фiлософiї, насамперед - у Прокла,

котрий абсолютизував дедуктивiзм (шукав вiдповiдi на всi пи-

тання, виходячи з текстiв Платона).

Схоластику подiляють на ранню та пiзню. Рання схоласти-

ка (XI-XII ст.) склалася в умовах становлення феодального

ладу у Європi та папської влади Риму; вона повнiстю знаходи-

лася пiд впливом августинiвського платонiзму (Ансельм Кен-

терберiйський). В цей перiод схоластика часто має опо-

зицiйний характер, i не тiльки завдяки вченням окремих єре-

тикiв, а й у принципах окремих визнаних напрямкiв можна

знайти iдеї, що суперечать вченню поборникiв чистої вiри

(принципи схоластичного рацiоналiзму протистоять вченню Пет-

ра Дамiнiанi, Ланфранка, Бернара Клервоського та iн.).

Мiж ранньою та пiзньою схоластикою видiляють перiод

зрiлої схоластики (XII-XIII ст.), яка розвивалася в середнь-

овiчних унiверситетах, її центром визнається Паризький

унiверситет, де культивувався платонiзм, який поступово ви-

тиснявся аристотелiзмом (Альберт Великий, Фома Аквiнський).

Пiзня схоластика (XIII-XIY ст.) розвивалася пiд впливом

загострення iдейних суперечностей епохи розвинутого фео-

далiзму. Iоан Дунс Скот протиставив iнтелектуалiзму вчення

Фоми Аквiнського свiй волюнтаризм, вiдмову вiд закiнченої

теоретичної системи на користь iндивiдуалiзму. Розвивається

теза про наявнiсть двоїстої iстини, яка руйнує 'гармонiю'

вiри та розуму, затверджену в попереднiй перiод розвитку

схоластики приматом теологiї.