Фiлософiя Джона Толанда

4.2.2 Фiлософiя Джона Толанда.

Учень та послiдовник Д.Локка, Д.Толанд (1670-1722) про-

довжив та поглибив критику релiгiї з позицiй деїзму та ма-

терiалiзму, сприяв подальшому розвитковi вiльнодумства. У

своїх антирелiгiйних виступах вiн критикував релiгiйне не-

терпiння, вiдкидав iдею безсмерття душi, потойбiчного життя.

Основою походження релiгiйних вiрувань Толанд вважав хибнi

уявлення про душу як самостiйне нематерiальне начало. В

основних фiлософських творах - 'Листи до Серени' (1704),

'Пантеїстикон' (1720) - Толанд розвинув матерiалiзм i набли-

зився до атеїзму, хоча залишився в цiлому в межах деїзму.

Матерiалiзм Толанда примикав до вчення Б.Спiнози. У

Всесвiтi iснує тiльки одна матерiя, вважав вiн. Вона є

вiчною, нiким не створеною, керується об'єктивними законами,

складається з елементарних частинок. Порожнечi не iснує.

Всесвiт єдиний, нескiнченний i складається з безлiчi свiтiв,

являє собою систему вихорiв або коловоротiв матерiї.

Значення фiлософiї Толанда у розвитку матерiалiзму по-

лягало в тому, що вiн, визнаючи рух атрибутом матерiї, почав

долати обмеженнiсть метафiзичного тлумачення руху. Поза ру-

хом, на його думку, матерiя позбавляється будь-яких якостей.

Вiд руху залежать форми усiх тiлесних iстот, їх народження,

розвиток та загибель. При цьому Толанд не зводив усi форми

руху до механiчного, розумiючи його бiльш широко - як за-

гальну внутрiшню активнiсть матерiї. Внутрiшня активнiсть є

джерелом i механiчного руху як просторового перемiщення, яке

є лише окремим випадком руху. Необхiдно мати на увазi

розбiжнiсть мiж внутрiшньою енергiєю, саморухом або суттєвою

активнiстю будь-якої матерiї i тими просторовими рухами або

перемiщеннями, котрi являють собою лише рiзноманiтнi мо-

дифiкацiї суттєвої активностi. Тут Толанд пiдходить до проб-

леми саморуху матерiї, але його вченню бракувало iдеї само-

розвитку. В процесi руху, за Толандом, нiчого нового не ви-

никає, рух у Всесвiтi - круговорот.

Виходячи з розумiння внутрiшньої активностi матерiї,

Толанд критикував iдеї духовної субстанцiї та нематерiальної

душi.

Радикальним чином розв'язував Толанд питання про

спiввiдношення вiри та розуму. Вiн не тiльки проголошував

первиннiсть розуму перд вiрою, як це робив, наприклад, Локк,

але й намагався довести, що 'iстинна вiра' нiчим принципово

не вiдрiзняється вiд знання, оскiльки передбачає розумiння.

Проте, якщо вiра є знанням, то 'розум бiльш важливий, анiж

одкровення'. I хоча Толанд заперечував висновок, що таке по-

няття вiри робить непотрiбним одкровення, не важко помiтити,

що фiлософ, насправдi, приходив до заперечення значення вiри

i одкровення, проголошуючи безумовний прiоритет розуму.

Матерiалiзм Толанда та його критика релiгiї мали знач-

ний вплив не тiльки в Англiї, а й у Францiї - на французьких

матерiалiстiв XYIII ст.

4.2.3 Джордж Берклi.

Джордж Берклi (1684-1753) послiдовно дослiджує можли-

востi чуттєвого пiзнання дiйсностi, наслiдуючи головнi прин-

ципи фiлософiї Локка, але, разом з тим, висвiтлюючи слабкi

мiсця сенсуалiзму матерiалiстичного. На основi роздумiв про

властивостi субстанцiї як носiя властивостей речей Берклi

робить висновок, що субстанцiя принципово не дана чуттям.

Натомiсть вiн схиляється до думки, що саме людськi чуття

виступають основою, субстанцiєю речей, якi сприймаються як

сукупнiсть рiзних властивостей. У своїй першiй працi 'Досвiд

нової теорiї зору', спираючись на науковi дослiдження роботи

ока, оптичнi пояснення процесу бачення, Берклi робить висно-

вок, що людське око принципово не здатне щось бачити без

вiдповiдних iдей речей. У працi 'Трактат про принципи людсь-

кого знання' Берклi робить остаточний висновок, що

субстанцiєю може бути лише дух, чи суб'єкт, котрий сприймає

чуття. Щоб довести це, вiн використовує аналiз рiзних

чуттєвих властивостей людини i стверджує, що чуттєве сприй-

няття кольорiв, руху, смаку, форм речей неможливе без

вiдповiдних iдей, котрi повиннi бути наявними до самого

сприйняття речi, чи виникати водночас iз чуттями. Вказуючи

на суперечливiсть ситуацiї, коли iдея може iснувати до

сприйняття речей (бо мати iдею фактично означає наявнiсть

чуттєвого сприйняття), Берклi проголошує помилковою думку

про можливiсть iснування матерiальної, немислячої субстанцiї.

Усi речi є лише 'комплексами наших чуттiв'. Їх iснуван-

ня можливе виключно завдяки нашiй свiдомостi. Тому для

Берклi важливо вирiшити проблему, звiдки цi 'iдеї' виникають

у наших думках. Дане питання наштовхує Берклi на не-

обхiднiсть обмеження абсолютностi створеної ним фiлософської

позицiї суб'єктивного iдеалiзму вченням рацiоналiстичного

порядку про свiт як результат однiєї верховної духовної при-

чини - Бога.

Вiдповiдним чином визначає Берклi змiст природознавства

як неадекватного пiзнання створеного Богом. Визнаючи, що

єдиною причиною рiзних явищ можна назвати лише дух, Берклi

стверджує лише теологiчну мудрiсть та iстину. Аналiз

вихiдних понять природознавства (причиннiсть, рух, сила,

простiр i час) Берклi пiдсумовує твердженням, що поняття

'причина' емпiрично нiяк не доводиться. Ми лише користуємося

поняттям про причину як iдеєю причини, а не вiдкриваємо та-

кого феномену поза суб'єктом, бо для доведення природничона-

уковим чином слiд послiдовно перевiрити усi можливi варiанти

причин, чого нiхто нiколи не робив. Поняття простору i часу

Берклi визнає у випадку узгодження досвiду суб'єкта про

рiзнi вiдчуття: однi пiсля iнших, однi поряд з iншими.

Намагання Берклi уникнути солiпсизму (визнання єдиною

реальнiстю свiдомостi суб'єкта, уявою котрої є свiт) було

нездiйсненним при збереженнi створених ним фiлософських по-

зицiй. Тому наприкiнцi свого життя Берклi починає тяжiти до

класичного об'єктивного iдеалiзму, взiрцем котрого вiн виз-

навав Платона.