Давид Юм

4.2.4 Давид Юм.

Давид Юм (1711-1776) продовжує лiнiю англiйської школи

сенсуалiзму. На вiдмiну вiд Локка (котрий вбачав джерело на-

ших чуттiв у реальностi поза суб'єктом) та Берклi (який вба-

чав джерело наших чуттiв у духовi, або у божествi), Юм вва-

жає, що неможливо довести остаточно нi точку зору першого,

нi точку зору другого фiлософа.

Юм робить спробу керуватися лише тим, що можна довести

емпiричним шляхом, вiдкидаючи гiпотетичнi тлумачення. Тому

вiн визначає, що людина може оперувати лише змiстом наших

чуттiв, а не поняттям про їх субстанцiю. Нашi сприйняття

свiту не дають можливостi довести нi його iснування, нi його

вiдсутностi. Така агностична позицiя обгрунтовується у вiдо-

мих творах Д.Юма 'Трактат про людську природу' (1738),

'Дослiдження людського розуму' (1751) та iн. Усi 'духовнi

сприйняття' ним роздiляються на два рiзновиди: перший охоп-

лює бiльш сильнi i визначається термiном 'враження', якi

дiють при баченнi, тактильному вiдчуттi тощо; другий - iдеї

(уявлення), котрi визнаються ним менш сильними i точними.

Усi нашi iдеї чи враження являють собою копiї чуттєвих

комбiнацiй. Визнаючи за думкою лише здатнiсть роздiляти та

об'єднувати, Юм стоїть на позицiях чiтко окресленого

сенсуалiзму.

Керуючись позицiєю Локка, Юм вирiзнює чуття, якi утво-

рюються рiзними чуттєвими органами, на вiдмiну вiд вражень,

котрi є певним результатом внутрiшнього стану суб'єкта. Ро-

зум сам по собi не здатен нiчого додати до вражень, вiн лише

роздiляє або об'єднує їх. Юм визнає досвiд найголовнiшою

складовою пiзнання. Однак, досвiд у нього вiдноситься лише

до оволодiння нашої свiдомостi враженнями. Досвiд розгля-

дається ним як утворення схем суб'єктивних дiй розуму з

об'єднання чи роздiлення вражень.

Мiж враженнями та iдеями iснують три типи вiдношень: 1)

будуються на виявленнi подiбностей та вiдмiнностей; 2)

вiдбивають послiдовностi в просторових та часових визначен-

нях; 3) вiдношення причини та наслiдкiв. Саме третiй тип

розглядається Юмом як головний у природознавствi (досвiдi

побудови схем суб'єктивних дiй з образами природної реаль-

ностi). Дослiдження поняття 'причина' дозволяє Юму дати обг-

рунтування, що дане поняття не має пiд собою нiякого

емпiричного значення, окрiм фiксацiї послiдовностi явищ -

одне пiсля другого. Усi причини пояснюються ним як вiдношен-

ня просторового спiвiснування та часової послiдовностi. Тоб-

то, поняття 'причина' розглядається Юмом як похiдне вiд по-

нять 'час' та 'простiр'. Детально аналiзуючи конкретнi ви-

падки, Юм робить висновок, що мислення, розум не здатнi дати

кiнцевого визначення подiй, причин та наслiдкiв.

Фiксуючи своє вiдношення до попереднього наукового

пiзнання, до iсторiї фiлософiї, Юм вважає, що фiлософськi

системи, механiка є узагальненням досвiду суб'єкта в зручних

формах.

4.3 Розвиток рацiоналiстичної фiлософiї в Захiднiй

Європi.

4.3.1 Бенедикт Спiноза.

Рацiоналiзм, який сформувався в окремий напрямок пiд

впливом розповсюдження фiлософiї Р.Декарта, пiсля перiоду

послiдовної критики сенсуалiстами переживав етап кризового

стану.

Фiлософiя Бенедикта Спiнози (1632-1677) являє собою

вiдновлення рацiоналiстичної традицiї з урахуванням традицiй

емпiризму. Трактат 'Удосконалення розуму' (котрий не був

повнiстю завершений) та книга 'Засади фiлософiї Декарта'

Б.Спiнози звертали увагу фiлософiв на той факт, що поняття

'субстанцiя' за своєю сутнiстю позначає тi властивостi ре-

альностi, якi не данi чуттям принципово. Субстанцiональнiсть

не може бути вiднесена нi до якої з конкретних речей чи їх

сукупностi, бо усi речi є її виявленнями. Чуттєвiсть,

емпiрiя має справу лише з одиничними об'єктами, тому вона не

може осягнути субстанцiю, бо усi речi не можуть бути одразу

данi чуттям. Узагальненням простих iдей в одну складну (про

субстанцiю) неможливо створити поняття про такi якостi,

котрi не властивi жоднiй з конкретних речей, чи жоднiй з

простих iдей. Таким чином, поняття 'субстанцiя' при своєму

виникненнi повинно мати зовсiм iншу, неемпiричну природу.

Дане поняття визнається продуктом розуму, який створив по-

няття про те, що iснує саме по собi та виявляє тiльки саме

себе. Воно не потребує для свого виявлення iнших речей, з

яких повинно складатися. Розглядаючи питання про походження

даного поняття, Спiноза робить висновок, що змiстовно

'субстанцiя' не вiдрiзняється вiд поняття про Бога. З до-

казiв, якi вiдносяться до цього висновку, можна констатува-

ти, що Спiноза ототожнює Бога iз субстанцiєю.

Бог не стоїть тепер над природою, не є її творцем як

зовнiшня сила, а знаходиться прямо у природi як її iмманент-

на причина, властивiсть. Таке розумiння субстанцiї приводить

до вирiшення проблеми дуалiзму душi i тiла, котру поставив

Декарт. Протяжнiсть та мислення, якi в фiлософiї Декарта

визнаються незалежними одна вiд одної субстанцiями, злива-

ються у фiлософiї Спiнози в одну. А цi її властивостi - лише

два атрибути поряд iз багатьма iншими атрибутами (атрибут -

невiд'ємна властивiсть). Усi атрибути мають властивiсть бути

необмеженими сутностями, бо жодна окрема рiч чи явище не мо-

жуть iснувати без наявностi усiх атрибутiв. У протилежнiсть

субстанцiї та її атрибутам, якi носять характер безмежностi,

для опису обмежених одиничних об'єктiв Спiноза використовує

поняття 'модус' (те, що iснує за рахунок зовнiшнiх причин).

Iснування модусiв характеризується не тiльки обмеженнiстю

взагалi, а й мiнливiстю, рухомiстю у межах атрибутiв

субстанцiї (часу i простору). Вiдношення мiж субстанцiєю i

модусом являє собою вiдношення частини i цiлого. Субстанцiя

визначається здатнiстю творення, а модус - її продуктом, ут-

воренням, витвором субстанцiї.

Субстанцiя має внутрiшню властивiсть - необхiднiсть

свого iснування. Виявлення цiєї властивостi вiдбувається че-

рез мислення (атрибут субстанцiї). Мислення розглядається

Спiнозою як властивiсть тiла мати непросторовi атрибути.

Мислення саме по собi є атрибутом субстанцiї, котрий виявляє

себе не в кожному тiлi. Людина саме та просторова ор-

ганiзацiя субстанцiї, модус, яка здатна мати i непросторовий

атрибут - мислення. Доводячи iснування непросторових власти-

востей дiйсностi, Спiноза вказував, що рух тiла завжди

вiдбувається згiдно до вiдповiдної траекторiї. Просторово

нiякої траекторiї в свiтi ми не знайдемо, завжди бачитимемо

конкретне тiло, яке змiнилося у порiвняннi з попереднiм мо-

ментом. Об'єднавши у своїй головi цi моменти, ми самi ство-

римо просторово фiксовану траекторiю. Однак, для тiла, яке

рухалося, такої траекторiї просторово (матерiально) не

iснує, хоча тiло дiйсно рухається по траекторiї. Реальнiсть

iснування траекторiї (рух небесних свiтил та iнше), яка ра-

зом iз тим не iснує як тiлесне, просторове дане, свiдчить

про реальне iснування непросторового атрибуту субстанцiї.

Саме цю властивiсть Спiноза називає мисленням i вiдрiзняє її

вiд причини як тiлесної властивостi, вказуючи, що мислення

не причинне, а необхiдне. Необхiднiстю детермiнуються усi

процеси у свiтi. Кожний конкретний процес має свою причину,

лише субстанцiя має причину в собi самiй.

Домiнування необхiдностi у фiлософiї Спiнози розповсюд-

жується навiть на такi сфери буття, якi для усiх попереднiх

детермiнiстiв залишалися у полонi випадку, тобто у сферi

афектiв. Афект (вiдчуття) для Спiнози завжди є результатом

дiї зовнiшнiх предметiв на тiло чи виявленням дiї непросто-

рового атрибута. Тому гносеологiчна концепцiя Спiнози має

абсолютно рацiоналiстичне трактування. Вiн роздiляє пiзнання

на три ступенi: ступiнь iстини - досягається розумом без-

посередньо, незалежно вiд досвiду (математичнi аксiоми то-

що); ступiнь мiркувань розуму - вiдбувається опосередковано

за допомогою правил мислення (побудованих на певних

аксiомах, законах), вiн потребує доведень; ступiнь уявлення

- в основi лежать чуттєвi сприйняття навколишнього свiту.

Вирiшення Спiнозою етичної проблематики не вiдокрем-

люється вiд поняття субстанцiї (Бога). В центрi його уваги -

питання про можливiсть iснування в абсолютно детермiнованому

свiтi свободи. У розумiннi Спiнози субстанцiя - єдина основа

необхiдностi та свободи. Саме Бог (субстанцiя) - абсолютно

вiльний, бо все, що вiн здiйснює, витiкає з його власної не-

обхiдностi, з творiння ним необхiдностi. Необхiднiсть тво-

риться, а не iснує незалежно вiд акту творiння. Людина як

модус особливого роду має обмеження своєї волi у зовнiшнiх

обставинах. Однак, при використаннi цих зовнiшнiх обставин

для творiння, для досягнення людських цiлей свобода i не-

обхiднiсть не суперечать одне одному, а стають основою

взаємного iснування. Без необхiдностi, без врахування за-

конiв буття неможливо людинi виявити своє волiння. Сваволя

обставин позбавляє людину свободи волi, лише необхiднiсть

протiкання процесiв буття дозволяє виявити власну волю по

використанню цiєї необхiдностi людиною - свободу осо-

бистостi. Так Спiноза робить висновок, що свобода полягає у

пiзнаннi необхiдностi.